На фоні пісні “Моє рідне село” звучать слова диктора:
Село моє, краплиночка на карті,
У світі невідоме, та дарма.
А що без нього були б варті,
Ми з вами й кожен зокрема.
Вчитель .Доброго дня всім, хто завітав сьогодні до нас на виховну годину, тема якої : «Мій рідний край- моє село -душі моєї откровення» У всіх нас є одна єдина Батьківщина – наша рідна Україна. Але для кожного з нас найріднішим є те місто або село, де народився і живеш, твоя вулиця, двір, хата. Тут живуть твої тато, мама, бабуся, дідусь, друзі. Як не любити всього цього?
1. Україна, земле рідна,
Земле сонячна і хлібна,
Ти навік у нас єдина.
Ти, як мати найрідніша,
Ти з дитинства наймиліша,
Ти і взимку найтепліша –
Наша отча сторона.
2. У всьому світі кожен зна:
Є батьківщина лиш одна.
І в нас вона одна – єдина –
Це наша славна Україна.
Про Україну, рідний край
Ти завжди, завжди пам’ятай!
3. Українка я гарненька,
Україна – моя ненька.
В неї щира я дитина,
Добра , люба та єдина.
Вірна я дочка народу,
Бо козацького я роду;
Щиро я свій край кохаю,
Роду іншого не знаю.
Так я завжди буду жити,
Рідний край буду любити.
Українцям помагати,
Україна – моя мати!
Музика Н.Рибальського «Добрий день, матусю Україно!»
Вчитель. Село живе… Не одну сотню літ молитвою зустрічає світанок і проводжає день. В золотавих туманах прокидається воно щоранку, як і багато літ тому. І ми вдивляємося в його усміхнене, добре обличчя. Село вітає нас щедрими кетягами калини, п’янким запахом сіна і матіоли… Рідна батьківська земля… Ми з неї вийшли і до неї сьогодні прийшли на побачення. Село живе… Та як йому не жити? Бо де ж криниці будуть пружно бити джерелами і калина білоцвіттям радуватиме?! А лелеки? Хто серед комфортабельності цивілізації дозволить їм із соломи й сіна збудувати собі оселю, та ще й на колесі, люб’язно запропонованому господарем.
4.Багато гарних сіл на світі,
Але мені миліш за все
Село моє Седлище,
Таке прекрасне і дзвінке.
У цім селі я народилась,
У нім живуть мої батьки,
Куди не глянь – дерева й квіти.
І в їх вінку блищать хати.
6. Ми з краю вічних сонце граїв,
Де працю люблять – над усе.
Ми з того краю – де не має
Людей байдужих до пісень.
Вас рушниками привітають
В моєму рідному селі.
Ми з того краю, де співають
І жито сіють на землі.
Наше село Седлище є малесенькою краплиною великої України, частинкою волинського краю …
Волинь моя, мій диво-край Волинь –
Омріяний, оспіваний, розквітлий…
Чи то озерна світанкова синь,
Чи шум лісів при весняному вітрі,
Чи гомін рік – того не знаю сам,
У чому більша притягальна сила
І в чім твоя найвдатніша краса,
Що так мене з тобою поріднила.
Уклін тобі, поліський диво-краю,
І дяка долі, що тебе я маю.
Ми щасливі тим, що в цьому мальовничому куточку України розкинулось наше рідне село Седлище. Для кожної людини найдорожчим є те місце, звідки походять її корені, де вона народилась. Куди б доля не покликала нас, ми неодмінно в думках линемо до нашого далекого вогника отчого дому, до батьківського порога, розквітлої калини під вікном, рідної маминої мови, якою вона співала колискову, протоптаної стежини до сусіда, лелече гніздо на хліві, до терпкого запаху картопляного поля, до незрадливої маминої усмішки.
Саме рідне село – наш оберіг, наше пристанище.
Тут усмішка матусі незрадлива,
Тепло долонь, натруджених за день,
Тут наша доля сонячно-щаслива
Зростала з щирих маминих пісень.
Тут так духмяно пахне паляниця,
Порізана на рівні скибочки,
І молоко, що піниться в дійниці,
Землі живої теплі грудочки.
Вертаємось і відлітаєм знову
У свій щасливий веселковий світ.
А вітер нам співає колискову,
І очі матері нам дивляться услід.
Вчитель: Населені пункти, як і людські долі, мають свій початок, періоди розквіту, занепаду, відродження і забуття. А є серед них вічні, над якими час невладний.
Села, як і люди, мають свою біографію. І, звичайно, починається вона саме з походження назви села та виникнення перших поселень. Існує кілька версій-легенд появи на карті поселення з назвою Седлище. Давайте послухаємо їх.
Перша. Наш край з давніх часів піддавався спустошливим набігам зовнішніх ворогів.Щоб врятуватися від них , селяни ховалися в місцях важкодоступних, захищених природними барєрами, як от річка, болото чи ліс. З часом селяни облюбували ці місця для постійного проживання , тобто осідали, селилися тут. Відповідно від цих слів нібито і виникла назва «Седлище».
Друга. За ще однією з версій назву село отримало завдяки гарним майстрам, які виготовляли гарні добротні кінські сідла.Можливо, саме слово «сідло» трансформувалося згодом в назву «Седлище»., хоча версія досить сумнівна, оскільки у 18 столітті прості селяни ще не мали можливості утримувати коней, а скоріше волів для роботи в полі.
Третя.Найбільш правдивою та повною версією є наступна. На правому (східному) березі р. Стохід розмістилось село Угриничі , засновником якого був такий собі Угрин. Зростання кількості жителів села зумовило переселення дорослого сина поміщика з кількома сімями угриничан на лівий берег Стоходу . Ці землі, поселення переселенців та їх самих стали називати з польської мови «сєдаліще», «сєдліце», («седліце»), що українською мовою дорівнюватиме значенню слів «селитися», «поселення», «поселенці», «селище». Поступово назви «сєдаліще» та «сєдліце» трансформуються в «сєдліще» – «седліще», а в XX ст. – остаточний сучасний варіант – «Седлище». В офіційних документах Російської імперії село називалося «Сєдліща».
Писемним джерелом підтвердження заснування села на кінець XVIII ст. можна вважати дані з «Хроніки Любешівського колегіуму», автор якої Антоній Мошинський – останній ректор цього колегіуму. У його праці є згадка про судовий процес 1805 р. між Владиславом Чарнецьким, який володів Любешовом та піярами (членами католицького ордену) з приводу визначення межі між піярським фільварком у Пнівному та селами Деревок і Седлище.
Є ще одна, досить цікава інформація про першу назву поселення на території нашого села. Житель Седлищ, колишній сільський голова, Матюк Василь Іванович, який цікавиться історією села, розповів, що в далекі через велику кількість дубів в окрузі населеного пункту перше поселення називалося не Седлище, а Дубинка, Дубина. Про це йому розповідав ще його прадід .
Село моє – це наша велика родина,
наше коріння і батьківщина,
материнська пісня і біла вишня у саду,
це наша сповідь і турбота,
батьків моїх щоденная робота.
Тут моє дитинство босоноге,
стежина в школу на зорі,
тут наші ще не сходжені путі.
Годинник тихо стрілки розставляє
Дзвенять вони, і сіється імла.
Так, зрозуміла я давно: немає
У світі кращого від нашого села.
Пастух надвечір зорі розсипає
З торбини, котру пташка подала.
Так, зрозуміла я давно: немає
У світі кращого від нашого села.
На яворі десь соловей співає
Пожежами вже сонця схід пала
Так, зрозуміла я давно: немає
У світі кращого від нашого села.
Виступ учнів про історію появи села.
Седлище, відносно навколишніх населених пунктів, не старе село, особливо, якщо його порівнювати з сусіднім с. Угриничі, якому вже більше 600р. Перша писемна згадка про населений пункт з назвою Седлище датується 1774 роком.
В історико-краєзнавчих нарисах про наше село, зібраних і впорядкованих вчителем історії Олегом Миколайовичем є копія всеросійського перепису населення за 1896 рік. Згідно якого в селі налічувалося 144 двори,в яких проживало 875 жителів, з яких 456 чоловіків та 419 жінок.
За роки свого існування, чимало всього – доброго і не дуже, радісного і сумного, вікопомного і буденного – пережило село від першої писемної згадки. І світова війна залишила по собі пам’ятки у вигляді дотів, які є вздовж центральної вулиці і на подвірї нашої школи. Під час військових дій 1914-16 років майже все населення Седлищ вивезли до сіл Камінь-Каширського району, їхні ж будинки були розібрані на бараки для солдат айстро-угорської армії.
ІІ світова війна, період колективізації, розкуркулення великим тягарем лягли на плечі наших односельчан Із зброєю в руках односельці захищали свій край, були нагороджені урядовими нагородами, багатьох не дочекалися із війни додому рідні:38 наших односельчан загинули в боях, 48 мирних жителі не дочекалися закінчення війни. В післявоєнний період окремі жителі зазнали переслідувань, а згодом 39 осіб були вивезені до Сибіру , частина з них залишилися там назавжди.
Великих лих зазнав наш рідний край:
Нашестя вражих орд, війну, біду
Та селянин із рідних місць
По своїй волі не тікав ніколи.
Після війни, на згарище-село,
З доріг далеких, із тюрми-полону,
Хоч дому того, власне, не було.
Він все-таки вертав до того дому.
Носив на плечах з лісу сосняки,
Щоб тут, на рідній батьківській землі,
Побудувати хоч малу хатину.
На тоці жито ціпом молотив
Робив сніпки, щоб хату ту пошити,
Бо він – хазяїн на отій землі,
Бо він довіку тут збирався жити.
Для боцянів на самім чолопку
Клав колесо, аби гніздо мостили.
Випалював на сволоці хреста,
Щоб обминали хату вражі сили.
Садив садок і під вікном бузок,
Щоб сіла бджілка на маленьку квітку,
І хрущ гудів, і тьохкав соловей…
Закінчилася війна, прийшов мир у наш край. В селі організували колгосп «Комуніст», який згодом став мільйонером. З часом через село проклали асфальтовану дорогу міжміського (Луцьк-Любешів) та міжнародного (Україна-Білорусь) сполучення, здійснили електрифікацію.
Час змінюється, змінюється й село. Колись, у 18-19 століттях у селі здебільшого були дерев’яні будинки із двох кімнат або однієї великої. Були сіни, комора, але не було підлоги. Була долівка, змазана глиною.. Сьогодні ж прикрашають вулиці села добротні одно та двоповерхові будинки з металевими та камяними огорожами, ошатні подвіря звеселяють серце різнобарвям квітів .
Сьогодні в селі працює Будинок культури , відділення зв’язку, дошкільний навчальний заклад «Ромашка», продовольчо-промислові торговельні заклади, з осені 2020 року почала роботу амбулаторія сімейної медицини. Духовні потреби седлищани задовольняють відвідуючи Свято-Михайлівський храм та Молитовний будинок. Майбутнє нашого села підростає у стінах нашої другої домівки- закладі загальної середньої освіти «Седлищенському ліцеї».
Приходили і відходили володарі та правителі, подвижники і просвітителі, сівачі, жниварі і руйнівники. Але Седлище розросталося на північ і на південь, на захід і на схід.
Є в історії нашого села ще одна сторінка – обєднання із селом Скуповом. Весною 1911 року із білоруського села Скупово прибули в наш край 44 переселенці , викупили землі в тодішнього місцевого пана Маньковського і осіли тут, почали господарювати. А поселення з ностальгії за своєю малою батьківщиною назвали по старому – Скупово. Проіснувало село з такою назвою до 1939 року, а згодом після входження Волині до складу УРСР було приєднане до Седлищ.
Пісня
Вчитель. Рідне село! Воно справді зігріває душу кожного із нас. Це тепло проникає глибоко до серця. І де б ми не були, а невидимі промінчики притягують до себе, кличуть із далеких доріг до рідного села, до отчого дому. Здається, нема нічого кращого на світі за побачення із знайомими вулицями, батьківською хатою.
І знову ця знайома стежка в полі
Петля, в’юнить до рідного села,
Що маячить ген-ген на видноколі,
Тут народивсь, дитинство тут моє, життя.
І серце в грудях трепетно заб’ється,
І сум, і радість болем забринить.
Душа моя немов з-за граток рветься
І пташкою в гніздо своє летить.
І хочу я душею притулитись,
І зором обійняти все довкіл,
І серцем спраглим із тобою злитись,
І буть корисним, доки стачить сил.
Село моє, для мене ти єдине,
Як мати рідна, як саме життя,
Як хліб землі, як пісня лебедина –
Не стань тебе – впаду у небуття.
Чим приваблює село? На мою думку двома речами: незайманаю красою природи та щирими , працьовитими людьми. Звичайні на перший погляд сільські жителі. А придивишся до них – і в кожному знайдеш якусь родзинку, щось таке, чого немає в інших. Кожне село має своє родовідне дерево, так як і кожна родина. Бо якщо оселя повниться і дитячим сміхом, і порадами старших людей – то це щастя. І ми, діти, повинні досліджувати свій родовід, знати своє коріння, знати минуле свого роду. Бо від цього тільки міцніє наша людська пам’ять і продовжується історія нашого села.
Презентація родовідного дерева- Приймак Павло
Дякую, тобі Павло за презентацію свого родовідного дерева, а я від себе доповню розвовідь. Так, бабуся Павла Приймака Віра Миколаївна у свій час нагороджена орденом Трудового Червоного прапора, та медаллю За трудові відзнаки та медаллю Відмінник народної освіти України, а дідусь Петро Лукич удостоєний звання Заслужений агроном УРСР , окрім цього він також нагороджений орденом Трудового Червоного прапораЮ,медаллю За трудову доблесть. Багато хорошого можна сказати про наших односельчан, адже саме завдяки їхній працелюбності, ініціативності у селі працюють численні торговельні заклади, можна без проблем відремонтувати автомобіль, замовити транспортні послуги, купити будівельні матеріали чи замовити якісні вироби з дерева. Є серед наших односельців гарні майстрині –швеї, кондитери, лікарі, вчителі і просто хороші люди. 10 мам наших шестикласників удостоєні звання мати-героїня. А в цілому у нашому селі сьогодні —-багатодітних родин та _____матерів –героїнь. Пишаємося ми нашими односельчанами – героями воїнами- захисниками: Григорук Валентин Йосипович, Бурдав Володимир Іванович, Бурдак Віктор Іванович, Курин Василь Миколайович, Мазурик Волидимир Миколайович були учасниками афганської війни, на жаль Григорук Валентин Йосипович на вічно залишився 28 річним. Бурдак Віктор Іванович, Струк Микола Федорович, Пасевич ……, Капець Федір Іванович захищали незалежність України уже в новітній російсько-українській війні.Цей вірш присвячується усім, хто в роки різних воєн ставали на захист рідної землі.
« Ішли у бій мої односельчани…»
Ішли на фронт мої односельчани
Під гул землі, кривавий плач зорі.
Ішли Миколи, Петри та Івани –
Одвіку сівачі і косарі.
Вони пішли на поклик Батьківщини –
Дядьки і хлопчаки, батьки й сини,
Важкий тягар упав на їхні спини –
Тягар війни.
О як нестерпно днями і ночами
Домівка пахла зраненій душі!
Та йшли полями битв односельчани –
Сапери, куховари, гармаші.
Через «котли», руїни та облоги,
Через озера чорних попелищ –
Як важко ми ішли до Перемоги,
Але – прийшли!
Цвіли салюти в небі голубому
Запахли медом ниви та луги
Чому ж не повернулися додому
Мої односельчани дорогі?
Лишились там, в полях, посеред гулу,
Криваву чашу випивши до дна.
Для тих, котрі додому не вернулись,
Ніколи не закінчиться війна.
Через жита, гаї, степи і ріки
Ідуть, верстають час – за роком рік.
І хто вони тепер уже навіки –
Оратаї? Солдати? Косарі?
Миколи, Петри, Дмитри та Івани –
Усі, хто не прийшов іще з війни,
Вони мені навік односельчани,
Моїй Вітчизні назавжди – сини.
Гордістю нашого села є педагоги, які вибрали саме цю нелегку, але відповідальну стежину в своєму житті – виховання підростаючого покоління, яке у ХХІ столітті буде творити історію нашої країни. Про вчителя з великої літери Гладь Надію Михайлівну хочу згадати сьогодні ще і тому, що вона написала вірш про наше село, який ви зараз прослухаєте. А ще разом зі своєю невісткою стали авторами пісні про рідний куточок.
Село моє рідне
Чарівний куточок Волині-
Це Седлище рідне моє.
До нього навік приросла я корінням,
Джерелом для життя воно є.
Казкове узимку, заквітчане літом,
Весною у зелені тоне воно.
Багате і щедре із прадіда-діда,
Усіх зігріва материнським теплом.
Гордитьсмя своїми дочками й синами,
Тим, історію творить щодня,
Тим,хто село прославляє ділами,
Щоб впевнено йти в майбуття.
Село моє рідне, найкраще у світі,
Злітаю на крилах твоїх.як мати бажаю, щоб діти
Стежок не забули твоїх.
Я щаслива, що тут народилась,
Що пройшли тут найкращі роки.
Вчу внуків своїх, щоб тобою гордились
І завжди тебе берегли.
Пісня «Моє село», слова Надії Гладь, музика Валентини Гладь.
Я закоханий в рідне село,
Що є краще від отчого краю?
І куди б мене не занесло,
Кожен раз я до тебе вертаю.
Десь співають в саду солов’ї,
Й пісня жайвора в полі лунає.
Все це рідне до болю мені,
Але біль як і радість минає.
Розлетілися діти у світи:
Хто дипломи, хто гроші шукає.
Як в нас кажуть: “З роси і води”,
Справжній той,хто село памятає
Ще в криниці достатньо води
Тільки стежка туди заростає,
І черешня дає ще плоди,
Але мало-помалу всихає.
Ще зозуля невпинно роки
На хороше життя всім гадає.
До шпаківні вернулись шпаки
Шкода лиш що вже груші немає.
Я закоханий в рідне село,
Що є краще від отчого краю?
І куди б мене не занесло
Кожен раз я до тебе вертаю.
З чого починається село? З дороги, над якою схилилися верби в зажурі? З домівок, що усміхаються віконцями, з працьовитих і гарних людей? Чи, може, воно починається з веселого, щасливого дитячого сміху?
Село живе, коли не сплять лелеки,
Із виріїв вертаються далеких,
Приносять діток до домівок тихих,
Нас захищають і відводять лихо.
Село живе, коли сміються діти,
Коли у травах пломеніють квіти.
Цікава статистика:
Найстарішим мешканцем села Седлище є Матюк Дмитро Степанович 1924 року народження, тобто йому іде 97 рік, а найповажнішою довгожителькою Седлищ вважається Стук Анастасія Семенівна- 1929 року народження. Наймолодшою жителькою села є Зінькова Ванесса Володимирівна, яка народилася 27 січня 2021 року.
У географії є розділ, який вивчає походження малих географічних назв- топонімія. Саме топоніми зберігають на всі віки відомості не лише про природні особливості територій, але і про людей, які жили та працювали у населених пунктах. Сучасні покоління седлищан в переважній більшості не знають звідки зявилися назви Зисова чи Серафимина пристань , Маринин луг, Півницькі грудки, Марчукове ,Ярошова долина ,Никонове Американова ковбаня та інші.За всіма цими назвами стоять непрості історії людських життів. Місцеві топоніми ще на багато років збережуться імена та прізвища корінних жителів Седлищ та білорусів-переселенців .
Світанкові роси я вплету у коси
Вибіжу босоніж у поля
Дихає любовю, сонечком зігріта
Рідна сторона моя.
Тут батьківська хата
Пахне рута-м»ята
Мальва усміхнеться край вікна
Тут мене трудитись вчила рідна мати
Рідна матінка моя.
Загубився вітер у вербових вітах
Що схилились там, біля ставка
Щемом озоветься, пісня в серце ллється
Рідна сторона моя.
Пісня солов»їна, пишний цвіт калини
І невтомні руки трударя
Вишита сорочка, хата у віночку
Рідна сторона моя.
Як іду додому, де поділась втома
Виростають в пісні два крила
Теплом зустрічає біла моя хата
Рідна сторона моя
Ось моє Седлище все, що серцю ближче
Доля, що мені дала
Роде мій прекрасний, щедрий, роботящий
Рідна сторона моя.
Село наше – то велика і дружня родина, це наші славні земляки: хлібороби, вчителі, медики, тваринники, комбайнери, механізатори, бухгалтери, кухарі, працівники культури і просто люди, які живуть з нами та в інших місцях, але тут пройшло їх босоноге дитинство, незабутня юність. Бережімо ж славні традиції, звичаї та свята нашого села, примножуймо здобутки його на радість дітям та внукам нашим, бережімо ж наше село, не цураймося його свят та буднів, бо село – це криниця нашого родоводу, це наша велика…родина
Село – наш дім, наше коріння і доля, наша кровність і материнська пісня. Наше село – розбуджені досвітки, духмяні пахощі літа. Тут живе наше дитинство, це частина нашого серця. Вона наша сповідь і турбота, і безтурботність теж. Рідне село – це ми з вами, це наша Україна-мати.
Мов птиці в небі синім
Давно дитинство сонечком зійшло.
Моє село, село на Україні,
Казковим, буйним цвітом розцвіло.
Серед лісів село моє чудове
Там на світанні запахи медові,
Теплом вітрів овіяні степи,
і в цьому краї народились ми.
Щоб біда і горе всіх вас обминало,
Мир і щастя в оселю ступало.
Благ усяких – горою, здоров”я – рікою,
Ніяких бід і многая літ!